Истории "перемог героев АТО"

Не так давно "Джокер ДНР" уже публиковал некоторые документы связанные с награждением "героев АТО", где по распоряжению командования снизу собирали прохладные истории про "героев Украины" для популяризации в украинских СМИ как символов "перемог",
Ниже, несколько таких историй. Так как документы украинские, то и текст на украинском.

ПАНАМА»

02.11.2014 року прибувши в м. Дебальцеве в складі 169-ї зведеної ротної тактичної групи підполковник Олександр Науменко був направлений для виконання бойового завдання на блок пост «Гостра Могила» на позицію під оригінальною назвою «Панама» недалеко біля села Орлово-Іванівка.
Дорога із спустошеного донбаського містечка до передових позицій нашої оборони була нелегкою. Вони прямували на віддаленіші опорники-«нулі», що на той час були форпостом українських військ у боях за Дебальцеве. Прибувши до позиції «Панама», щоб не «засвітитися» перед окупантами, розвантаження майна розпочали на замаскованій ділянці неподалік «Панами». Через 5-10 хвилин з боку ворожих позицій розпочався мінометний обстріл. Ми зайняли вогневі позиції. Під нашими ногами здригалася земля.

За кілька хвилин обстріл припинився. Зі спостережного посту повідомили, що група ворожих мінометників відійшла. Оглядаючи після бою нашу місцевість, не вірив власним очам. Навколо все було у вирвах, з яких стирчали уламки «стодвадцятих» мін, та не це було саме страшне, а коли знаходиш померлого побратима, який загинув від ураження ворожих осколків. Тоді я зрозумів, що перебування на даному блокпості буде не з легких.
- Бойовики щодня обстрілювали наші позиції, - згадує підполковник Олександр Науменко. Вогонь вели з мінометів, після чого згодом підключилася ворожа піхота, як в пішому порядку так і на БМП.
Ситуація поблизу блок поста «Панама» загострювалася з кожним днем. До наших позицій підходили регулярні війська Російської Федерації. Небезпека наростала. Ворог гатив по наших позиціях досить прицільно. У такій напрузі відсвяткували Новий Рік та Різдво, щоразу відбиваючи з побратимами атаки оскаженілого противника. Не здавалися, мужньо і впевнено утримували «Панаму». Гасло «Боронити рідну землю до кінця!» стало для кожного з нас святим обов’язком.

Одним із найважчих днів на передовій для підполковника Олександра Науменка з позивним «Автобот» і його підлеглих стало 10 січня 2015 року. Того дня російсько-окупаційні війська вкотре обстріляли деснянців, провівши так звану розвідку боєм. Ватажки бойовиків, які діяли під керівництвом російських офіцерів-кураторів, переслідували мету обстріляти «укрів», атакувати їх групами піхоти з флангів, вибити та заволодіти даною позицією. Із радіо перехоплень стало зрозуміло: наступати будуть усіма силами!

Запрацювали зенітні установки та міномети «Василёк» противника. Кулі й міни понеслися над українськими опорними пунктами, немов буревій. Стрілянина не вщухала. Ця пекельна доба нам здалася вічністю …
Ми гідно відповідали окупантам. Втім була напруга, гуркіт, страх… Все це впливало на нас та незважаючи на все ми розуміли, що знаходимся на нашій українській землі і ніхто незбирався відступати, а тим паче після тяжкого бою, коли наступної доби Російські ЗМІ назвуть цю дату «днем большой победы» під Дебальцевим. «Укрокаратели понесли потери на «Панаме»: 20 «трьохсотих» і 12 «Двохсотих..» - голосили стрічки «Першого канала», Life News, «Оплота», але насправді ми знали, що на той час у нас не було жодного «трьохсотого». Після цього бою, при настанні темряви, ворожі війська мабуть пів ночі з протилежної посадки метрів за 700 виносили з позиції трупи своїх професійних, як вони вважали бійців… Цей бій ще більше додав нам впевненості в своїх діях щодо захисту суверенітету та територіальної цілісності України.

Даний бій, на думку підполковника Олександра Науменка, був самий тяжкий за всю його ротацію, так як ворог наступав зі всіх флангів одночасно.
Позицію «Панама» наші хлопців утримували гідно. Найбільше дошкуляла артилерія. Втім до небезпеки наші хлопці були готові. Уламків ворожого металу, що падали на українські позиції, навчилися уникати. Бойову майстерність набували на ходу. Більшість цих воїнів і досі продовжують службу.

Значний свій вклад у ефективність забезпечення бойових завдань на позиції «Панама» зробили і водії – наголошує підполковник Олександр Науменко. Так як завдяки їхній майстерності та мужності, не зважаючи на ворожі обстріли, вони вчасно доставляли боєприпаси та матеріально-технічні засоби до нас на передову. Підполковник Олександр Науменко залишається командиром 718 окремого навчального автомобільного батальйону. Війна за Україну завжди залишиться у спогадах офіцера, а його бойовий досвід і до цього часу впроваджується у навчанні та підготовці військовослужбовців водіїв Збройних Сил України, які в подальшому проходять службу в бойових бригадах.

* * *

Богдан Ковтуновский о наступлении на Саур-Могилу

З кінця липня 2014 року 1-ша батальйонно-тактична група 30 ОМБр приймала участь в бойових діях в Шахтарському районі. На їх рахунку битва за Савур-Могилу, бої в Міусинську, Петровському, Степанівці, Дмитрівці та інших населених пунктах. Основна задача, яка стояла перед військовими, вийти до кордону з РФ та перекрити ворогу шлях на нашу територію. Дорога повз Савур-Могилу, яка починається від контрольно-пропускного пункту «Маринівка», – це найкоротший шлях, яким можна дістатися з Росії до Сніжного, Шахтарська, потім Донецька, а тому саме вона була стратегічно важливою. Батальйони 30-ї та 95-ї бригад дійшли до маленького, але надзвичайно важливого стратегічно містечка Міусинськ. Це сталося 10 серпня. Від Міусинська до Дебальцевого лишалося кілька десятків кілометрів, тож українська сторона мала шанси роз’єднати самопроголошені «ДНР» і «ЛНР». У цей час противник стягував резерви у район Савур-Могили, до КПП «Маринівка». Артобстрілами з території Росії було знищено частину техніки тих підрозділів 30 ОМБр, які мали прикривати тил. 13 серпня супротивник із двох боків атакував контрольно-пропускний пункт «Маринівка» на російсько- українському кордоні та узяв Маринівку й Степанівку. Підрозділам 30-ї бригади довелося відступати та вириватися з оточення під безперервними обстрілами. А з Росії тим часом йшли колони з технікою та живою силою. Для бійців 30 ОМБр це були найпекельніші дні. Чимало часу знадобилося підрозділам бригади, щоб відновитися та оговтатися від пережитого. Усього в період з 26 липня по 15 серпня в боях в Шахтарському районі, за офіційним даними, поранених з 30-тої бригади було 170 чоловік. У самій Степанівці 91 боєць отримав поранення, на Савур-Могилі — 16. За вищезгаданий період бригада втратила 53 своїх військовослужбовця.

* * *

Эдуард Лобода, «Фугас»

Едуардові було 25. Він народився 2 січня 1994 р. в селі Підопригори Лебединського району. Був спокійним і врівноваженим хлопцем, творчою натурою – добре малював, писав вірші, згадують про Едика вчителі та односельці. У 2012 році вступив на історичний факультет Сумського державного педуніверситету. «Він дуже любив тварин. Всіх котів підбирав, і вони опинялися у нас в кімнаті, тому що йому було дуже шкода їх», — розповідає однокурсниця, Аліна ШИЯН. Едуард був на другому курсі, коли розпочалися події на Майдані. Він підтримав Революцію гідності одним із перших на курсі, брав у ній активну участь. А щойно на сході спалахнула війна — залишив навчання й пішов воювати.
Спочатку був добровольцем окремої тактичної групи імені капітана Воловика, а з 2016 р. воював у тактичній групі «Сапсан» ДУК «Правий сектор» — інструктор з мінно-саперної справи, розвідник. За своє щире захоплення вибухотехнікою отримав позивний «Фугас». У 2018-ому Едуард разом із побратимами підписав контракт і приєднався до 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені короля Данила (старший солдат, оператор-радіотелефоніст).
Побратими розповідають, що, незважаючи на вдумливість і постійне бажання навчатися чомусь новому в своїй справі, Фугас умів пожартувати, був душею компанії, готовий завжди прийти на допомогу. «Свою роботу він знав, чітко працював. Свої задачі чітко виконував, як розвідник. Людей дуже багато за собою підтягнув на війну, хороших пацанів теж. Людина взяла на себе вогонь з підривів і врятувала до 12 чоловік. Людина з великої літери. Герой», — каже командир групи «Сапсан» з позивним «Сирота».
Це сталося 3 липня. Едуард, як сапер, ішов на чолі групи розвідників, розміновуючи прохід у «сірій зоні» поблизу Мар’їнки (Донецька область). Група виконувала бойове завдання з протидії ДРГ противника. Вибух прогримів несподівано — міна була з новітніми датчиками руху, російського виробництва. Лобода, на якого припала фактично вся сила удару, прикрив собою побратимів. У тяжкому стані Фугаса доставили в лікарню Курахового, але його травми виявилися несумісними з життям. Наступного дня, 4 липня, хлопець помер.
Поховали Едуарда Лободу в рідних Підопригорах. Залишилися батьки та молодший брат Костянтин, який служить у 27-й артбригаді.

* * *

Александр Милютин, "Деда"

Олександр Мілютін народився він 29 грудня 1968 р. в с. Клишки Шосткинського району Сумської області, але ще малим переїхав на Донеччину. Спершу жив у Горлівці, дитинство провів у довколишніх селищах — Зайцевому, Травневому. А до школи ходив уже в Бахмуті (на той час — Артемівську), де з того часу постійно і мешкав. Закінчив Ясинуватське ПТУ за фахом машиніста. У 1998-ому відслужив строкову службу в Німеччині, а наступні 12 років служив в Артемівському СІЗО-6, де його згадують як людину приципову, добру і справедливу. На пенсію вийшов у званні старшого прапорщика.
У січні 2017 р. Олександр підписав контракт із ЗСУ й пішов служити в 54 механізовану бригаду ЗСУ — молодший сержант, військовослужбовець 46 окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна». Товариші по службі розповідають, що він був людяним, дуже добрим і скромним. «Дєда» у підрозділі був як негласний батько. Всіх вислухає, всім підкаже, всім допоможе, ніколи нікому не відмовить. Всі знали, що йому можна якісь свої секретики розказати, негараздами поділитись, бо він тріпатись не буде. Коротше, він був кльовий», — каже побратим загиблого Микола ШАФАЛЮК, «Бугай».
«У мене завжди було таке враження, ніби Дєда — не східняк, а десь із глибинки Західної України, у якого батько ще в УПА воював. Тут, на Сході, небагато таких людей, які настільки щиро та безкорисно люблять Україну. Він був саме тим діамантом, за які ми тут воюємо», — додає боєць. І всі згадують про те, що 50-річний воїн був ще й вправним кухарем та дуже смачно готував.
Олександр Мілютін загинув разом із Яною ЧЕРВОНОЮ 2 квітня. Вогнем з СПГ та кулемету українські бійці зупинили висування двох ворожих груп піхоти, які відійшли під прикриттям вогню — за словами речника ООС, з мінометів калібру 120 мм. Кілька мін влучили просто в бліндаж (за словами командувача Наєва, спостережний пункт), де перебували Дєда з Відьмою.
Поховали Олександра на цвинтарі Бахмута. Залишилися дружина і двоє дітей.

* * *

Евгений Коростелев

Полковник Євген Коростельов – третій загиблий командир бригади від початку російсько-української війни (після Олександра РАДІЄВСЬКОГО та Павла ПІВОВАРЕНКА). Під час поховання 20 листопада в рідних Сумах тіло офіцера везли на лафеті гармати – відповідно до нового церемоніалу, який передбачає такі почесті для загиблих кавалерів ордена Богдана Хмельницького. Коростельов мав двох «Богданів»: ІІІ ступеня – ще з липня 2015 р., ІІ ступеня – нагороджений посмертно. Командир 128 огшбр ЗСУ помер у лікарні Харкова після важкого поранення, отриманого 12 листопада на передовій, у районі Новотроїцького на Донеччині.
Євген Володимирович Коростельов – корінний сумчанин. Він народився 9 жовтня 1978 р.у, закінчив у Сумах школу і ракетно-артилерійський інститут. Після випуску з військового вишу став до лав 25-ї повітрянодесантної бригади на Дніпропетровщині як командир взводу і віддав «двадцять п’ятці» понад півтора десятки років життя. Війну з Росією зустрів у званні полковника.
У червні-липні 2014-го артилерист Коростельов брав участь в операції з блокування та визволення Лисичанська й Сєвєродонецька на Луганщині: САДн під його командуванням підтримував вогнем парашутно-десантні підрозділи бригади та придані підрозділи інших частин. Того ж року Коростельов воював у районах н.п. Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.
Із січня по березень 2015-го Євген брав участь у боях біля Олександрівки, Авдіївки, Опитного, Водяного, опорного пункту «Зеніт». Так, лише 22 січня ударами артилерії 25-ї бригади було знищено два ворожі танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами, чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак, значну кількість особового складу російських окупантів та їхніх найманців. Під час бойових дій поблизу Спартака Коростельов отримав контузію. «Він пройшов усі гарячі точки, які були в бригади, починаючи з першого застосування артилерії в Рубіжному… Завжди був попереду», – пригадує Євгена командир бригадної артилерійської групи 25 опдбр Сергій СОРОКА.
Надалі бойовий офіцер став начальником артилерії – заступником комбрига 25-ї повітряно-десантної бригади. А 128 закарпатську гірсько-штурмову бригаду Євген Коростельов очолив буквально за місяць до загибелі. 10 листопада полковник під об’єктивами фронтових кореспондентів оглядав ввірену йому ділянку фронту в районі Богданівки і Петрівського після відведення військ. Через два дні під час перевірки сусідніх позицій та вивчення обстановки комбриг дістав поранення, яке стало фатальним.
«Командирські, вольові якості він мав просто надзвичайні. Якщо він щось говорив – сам показував приклад, робив це сам. Це був взірець офіцера Збройних сил України. Дуже грамотний, дуже толковий як командир і просто хороша людина», - згадує заступник командира 128-ї бригади Євген БОНДАР.
Поховали героя на Алеї Слави Центрального кладовища міста Суми. Залишилися дочка, син та дружина.

Источник